Музыкальная Машина Времени :)
taras_ermashov
Оригинал взят у eimageв Музыкальная Машина Времени :)

МАШИНА ВРЕМЕНИ Просто выберите год...  И вы услышите лучшую 20-ку радиохитов этого года!

1940 1950 1960 1970 1980 1990
1941 1951 1961 1971 1981 1991
1942 1952 1962 1972 1982 1992
1943 1953 1963 1973 1983 1993
1944 1954 1964 1974 1984 1994
1945 1955 1965 1975 1985 1995
1946 1956 1966 1976 1986 1996
1947 1957 1967 1977 1987 1997
1948 1958 1968 1978 1988 1998
1949 1959 1969 1979 1989 1999




Офигенно
taras_ermashov
Originally posted by ibigdan at Офигенно


</lj-like>


"СМОЛОСКИП" У ТРИПІЛЛІ
taras_ermashov

Статтю опубліковано у липні 2010 р. на сайті "Смолоскипа":

http://smoloskyp.org.ua/eftmenu-188/696--qq-.html


Спекотної липневої суботи, коли асфальтівка, як вода за катером, бралася брижами  під колесами автомобільного залізного  потоку, невеличкий, але дружний  гурт смолоскипівців вирішив і вирушив: вирішив, що доста уподібнюватися курчатам-гриль на розжареній пательні міста, а вирушив – «на волю, в пампаси». На роль «пампасів» одноголосно й патріотично обрали загадкову Атлантиду українських земель – легендарне Трипілля.

Трохи проблукавши у численних виходах  зі станції метро «Академмістечко», весела компанія врешті возз’єдналася, завантажилася в комфортабельний мікроавтобус та відбула у бажаному напрямку. Їхали, слухаючи цікавезні і змістовні розповіді про довколишні природні й рукотворні пам’ятки у виконанні поважаного колеги та милуючись придорожніми краєвидами. За вікнами пропливають мальовничо-провінційні околиці Києва… Зелене море гаїв, розлогі лани, заповідні ліси та пагорби (з одного, найвищого, злітають барвистими метеликами парапланеристи)… Палаци «хазяїв життя» за височенними парканами… Похмуре, готичне нагромадження споруд Трипільської ТЕС у стилі a la “hard industrial” – химерне плетиво якихось труб, іржавого залізяччя, викришені і зарослі повитицею цегляні стіни, майже місячні кратери-доріжки на величезних териконах вугілля… І врешті – село Трипілля. Давній Треполь, де сходилися три родючі долини, розмежовані річками Стугною, Красною та Бобрицею, «водні ворота» Київської Русі, тодішній важливий аграрно-транспортно-економічно-індустріальний вузол та мілітарне укріплення держави.

Можна по-різному ставитися до інформації про давність Трипільської культури, її вплив на українські й світові цивілізаційні процеси, етноґенез українців тощо, проте з археологічною наукою сперечатися марно – культура ця таки існувала, залишивши прийдешнім поколінням потужний пласт матеріальних пам’яток та ще більшу кількість загадок. Встановити достовірно всі обставини її існування, звичайно, абсолютно неможливо, тому офіційна наука трактує побутування давніх трипільців дуже обережно. Це можна відчути з матеріалів експозиції державного археологічного музею, докладно датованих і описаних відповідно до всіх академічних вимог. Трипільські артефакти тут скромно займають своє місце поміж матеріальних свідчень інших епох, терпляче очікуючи на майбутніх дослідників.

Натомість інший, приватний музей «Прадавня  Аратта-Україна» цілком слугує меті максимального  піару Трипільської культури. Відвідувачам перш за все показують документальний фільм з ведучим – популярним актором Віктором Степановим (на жаль, уже покійним), де з ентузіазмом розповідається про трипільців – пращурів усієї світової спільноти і, зокрема, українців, їхні неосяжні знання в усіх галузях життєдіяльності та ключові для розвитку людства винаходи. Прихильники теорії про щонайменше двадцять тисяч років української цивілізації захоплено демонструють глиняний посуд із сакральними та космогонічними символами, – як, наприклад, «інь-ян» чи солярний знак-свастика, які з’явилися на наших теренах на багато століть раніше, ніж у Китаї та Індії. Щоправда, офіційно довести автентичність цього хатнього начиння не можуть – мовляв, музей ґрунтувався на викуплених у колекціонерів речах, які до останніх перейшли від «чорних археологів». Тому, звісно, про наукову класифікацію знахідок не йдеться… Проте справжні апологети трипільської ідеї не сильно переймаються скептичною думкою  науковців, без тіні сумніву вибудовуючи стрункі і розлогі концепції про ґенезу українства й Всесвіту. Зрештою, істина, як завжди, знаходиться десь невловимо поруч…

Нині  Трипільська культура дедалі впевненіше набирає ознак історико-культурного й туристичного бренду, з суто наукової площини стрімко перетікаючи в царину маскульту. Спритні бізнесмени, відчувши попит на прадавню етніку духовно зголоднілих в умовах невмолимих цивілізаційних змін громадян, тисячами штампують сувеніри – посуд, прикраси тощо, пропонують відповідні туристичні маршрути, будують готелі-археодроми з реконструкцією побуту трипільців, пропонуючи спраглим до вражень туристам разом із поживою духовною і фізичну – страви трипільської кухні на кшталт запеченої в глині качки чи хліба без дріжджів. Це вже не кажучи про численні новопосталі громади релігійного характеру, що радісно вхопилися за можливість мейнстримового міфотворення і успішних на цьому тлі ловів душ неофітів…

Ще  одна легенда Трипілля – отаман Зелений. Трактований радянською історією кривавим бандитом і зображуваний у художніх творах тієї доби карикатурним персонажем, Данило Терпило, незважаючи на негативізм власної політики руйнівної для української справи «отаманщини» (яка стала вічним прокляттям українців), насправді був талановитим полководцем. Зібравши дві дивізії з селян, він успішно воював і з Директорією, і з УНР, і з денікінцями, і з більшовиками. Останні на знак пам’яті про смертельну поразку в бою з «селянським батьком» загону комсомольців  у кінці 30-х років поставили на крутому березі височезний обеліск, зруйнований у роки війни фашистами і відновлений у 50-х. Нині цей пам’ятний знак (щоправда, вже без дошки з текстом-присвятою «героям Трипільського походу», – чи то прибраної в силу кон’юктури місцевою владою, чи то банально поцупленої мисливцями за кольоровими металами), мирно співіснує з нещодавно встановленим погруддям бунтівному отаману. Численні ж весільні процесії, що приїздять сюди з усієї округи, охоче фотографуються біля обох пам’ятників, а найбільше – на тлі неповторної краси ландшафту, що відкривається з масштабного оглядового майданчика.

Завершивши  огляд музейних скарбів, ми вирішили віддати данину чудовій природі  краю. Порадившися, рушили під тінь зелених верб і сосен на береги літописної ріки Стугни, аби перепочити від пекучого сонця. Інтернет-пошуковики на назву «Стугна» зараз передусім видають інформацію про елітні яхт-клуби й прибережні забудови. Що ж, це цілком відповідає дійсності: такого інтенсивного руху дорогих приватних суден ми не бачили навіть в акваторії Києва. Але, врешті… урвисті береги не загороджені багатометровими парканами, не обліплені шансонистими генделиками, вода приємна, прохолодна і значно чистіша за дніпровсько-гідропарківську. Що іще потрібно подорожнім? Тож, видобувши з торб такий-сякий харч і гідно його ушанувавши, ми з насолодою занурили розпечені тіла у м’яку річкову свіжість. Потому ж, вигідно скориставшись обставинами – присутністю не лише редакторської групи смолоскипівських видань, а й ключових авторів та активістів інтелектуально-дискусійного клубу, у неформальній обстановці (що, безсумнівно, значно ефективніше за натужні спроби зосередитися в офісній духоті) провели «мозковий штурм» нашої діяльності за останні півроку, обговоривши результати травневого «круглого столу» й інших заходів та окресливши напрями дій на майбутнє. Словом, поєднання «красивого і корисного», за заповітом літературного класика, вдалося.

Зворотний шлях стелився під колеса і дарував нові враження: меморіальний музей А. Малишка... соснові бори... скромні сільські хатки й помпезні маєтки багатіїв... крутосхили з городиною… Нарешті ми вдома. У понеділок – до праці, до нових звершень і планів. Але в Трипілля ми ще колись повернемося: є тут, знаєте, якась таємна сила рідної землі, що безугавно кличе до себе…



Игрушка-0
taras_ermashov
Создаем кликом мышки пузырьки, при столкновении они издают звуки. Не забудь прибавить звук.Установи себе такую..

Игрушка-1
taras_ermashov
   Установить "музыкальный квадрат" к себе в журнал можно здесь.

Україна – Європа: спільні правила руху
taras_ermashov

В Україні щодня тисячі мешканців регіонів їдуть в пошуках кращої долі до столиці та інших міст-мегаполісів. Втікаючи від нестерпних, образливих для розумної істоти ХХІ століття умов життя, прагнучи знайти бодай якусь роботу чи й оселитися в омріяному «Ельдорадо», що так принадно сяє вогнями через морок їх несусвітнього існування… Лише потім з’ясується, що тут ніхто не чекає змучених виснажливою дорогою пілігримів, які так наївно рушили на підкорення свого Вавилону, самовпевнено розраховуючи, що той впаде до ніг… Лише одиниці з безлічі досягають більш-менш задовільних результатів – це неспростовний закон життя, проте повсякчас знаходяться охочі випробувати долю – і цей закон теж «залізобетонний».

Цей приклад легко застосувати й в умовах більших величин. В ролі бідних провінцій – Україна та інші колишні союзні республіки, вабить же їх стара матінка-Європа, де, на думку «провінціалів», і блакитне небо всипане діамантами завбільшки із страусяче яйце, і бруківку вкриває товстелезний шар євро й доларів. Не знайшовши цих казкових скарбів, більшість прибульців пускається берега, суттєво знижуючи реноме рідної країни в свідомості євроаборигенів. Адже не секрет: еміграція інтелекту з України давно завершилася, і вже років з тринадцять виїжджають переважно чорнороби, зневажливо звані там «остарбайтерами». І справа тут навіть не в незнанні мов – вітчизняна розбалансована система освіти не спроможна підготувати конкурентоздатні в європейському суспільному просторі кадри. Виховані на згубному прикладі ними ж обраних високопосадовців, що хвацько демонструють зневагу до «сильно вумних», українці розгубили рештки освіченості. Тому максимум, що «світить» їм на чужині, – вакансії у сфері некваліфікованого обслуговування. Рідкісні позитивні винятки, не стаючи правилами, на цьому сумному фоні надто помітні, аби вселяти оптимізм…

Історія відносин України з Європою багата цікавими подробицями, таємницями й драматично-комічними сюжетами, як тривале життя різнохарактерного подружжя. Тим більше, що саме завдяки матримоніальній політиці наших князів з напівдиких територій творилася основа майбутньої великої Європи. Київська Русь вигідно використовувала геополітичні переваги на шляху «із варяг у греки». Тобто, на перехресті світових комунікацій Україна була таким собі регулювальником руху. Відтоді документально підтверджується наша участь у закладенні підвалин спільного європейського дому, що тривала досить довго, аби дім той набув необхідних для життя умов. Хрестоматійними, наприклад, є факти просвітницьких місій української еліти в європейських країнах – імена Анни Ярославни, Пилипа та Григора Орликів, Юрія Кульчицького та багатьох інших і нині пам’ятають там. Об твердиню України розбивалися крицеві хвилі варварських навал (включно з останньою – у ХХ ст.), перетворюючи ту на випалену пустку, але Європа завдяки цьому врятувалася.

Такими нині є основні аргументи адептів жорсткого «євро­прагматизму», серед яких затесалися і закохані в романтику старовини щироукраїнські мрійники, які сподіваються, що Європа сама покличе їх «княжити» над нею – на знак минулих заслуг, і вірнопіддані москвофіли-провокатори, і ще безліч строкатого люду.

Дії євроромантиків, попри отримані упродовж віків жорстокі уроки, не менш алогічні. Вони, пропонуючи себе й співгромадян на вжиток сусідам, запопадливо закривають очі на впрова­джу­вану західною бюрократією систему подвійних стандартів. Це й нав’язування Україні норм, що суперечать її національним інтересам, і намагання зробити з нашої країни смітник, і відверто споживацьке ставлення до неї, коли у відповідь на важливі для Заходу поступки ми не отримуємо жодної компенсації. Поряд з видаванням українцям паспортів Російської Федерації проводиться така ж незаконна їх паспортизація членом ЄС – Румунією (яка теж зазіхає на українські території); не ловлять тут ґав й інші сусіди. Нормою поведінки клерків іноземних амбасад стало порушення елементарних людських прав. У піврічних чергах за візами євробюрократи прирівняли і заробіт­чан, і науковців, і журналістів до кримінальних злочинців, що лише мріють потрапити до їх країн і вбити та пограбувати кількасот мирних мешканців. Керуючись внутрішньопосольськими правилами, далекими від конституційних норм, вони відмовляють українцям у в’їзді без жодних пояснень причин, а якщо хтось «качатиме права» – автоматично отримає довічний «вовчий квиток». (Щоправда, на штучних перепонах їх творці непогано ґешефтують, створивши при посольствах контори, які за «скромну» винагороду вирішать всі питання. Оперативність в умовах форс-мажору, звісно, пріоритетніша за гроші). Україна для єврочиновників сьогодні – що вбога затуркана селянка-пенсіонерка для вітчизняного народного депутата: той згадує про її існування лише раз на кілька років (за електоральної потреби), проте, обережно ступивши дорогими черевиками на глевку землю села, бридливо намагається зайвий раз ні до чого не доторкнутися. Така політика «сортування» світу (подібна до намагань розпаювати українців вітчизняними політиканами 4 роки тому), поділ його за релі­гійно-цивілізаційними ознаками, намагання розмовляти з «третім світом» мовою неоколоніалізму під прикриттям ліберальних гасел, використання у міжнародній політиці струхлявілих штампів і стереотипів минулого, а то й позаминулого століть, обмеження у доступі до ринків ЄС, зрештою, потурання деяким тоталітарним режимам (тобто панічний страх втрати регулярних поставок енергоносіїв й загрози безконтрольного використання ядерної зброї) – справжня бомба під майбутнє людства.

Кожен з вітчизняних «провідників нації» вважає себе кимось на кшталт біблійного Мойсея, в амбітному шалі не помічаючи, що їх шлях, куди б не прямував, веде до нового рабства. Вони товкмачать, що марафонську дистанцію можна пробігти зі спринтерською швидкістю, й, не звикши за довгі роки свого безхмарного існування до праці, навіть чути не хочуть про чорнову роботу. Звичайно, подібні типажі зустрічаються й на європейських теренах, проте там для них, принаймі, не створено заповідника з повним держзабезпеченням. Навряд чи наші можновладці всіх рівнів захочуть пристосовуватись до суспільних стандартів, що нині звуться «європейськими», слугуючи інтересам громадян, діючи ефективно і прозоро тощо. Тож українському суспільству залишається лише еволюціонувати – через болісні, але необ­хідні реформи, набуття громадянськості, через сотні й тисячі інших малих кроків.

Пригадую, як був вражений відомий польський письменник А. Сапковський, побачивши хаотичний рух автотранспорту й припарковані на тротуарах й проїжджій частині біля Республіканського стадіону машини. Щоб гідно повернутися до європейського дому, українцям потрібно багато чому навчитись. Усвідомити, чому не можна нищити автівками газони і дитячі майданчики, цмулити горілку чи пиво серед вулиці, кидати сміття під ноги. Запитувати себе повсякчас, слідом за Кеннеді, що сам зробив для держави, не намагаючись увірвати собі шматок якихось неправедних благ. Зрозуміти, що влада не має залишатися безконтрольною, що потрібно боротися за свої права, не принижуючи гідності інших, що щастя їсти зароблений власною працею хліб – краще за кинуту «добрим паном» кістку, якою можна й вдавитися…

Віктор Ющенко, виступаючи на Світовому форумі українців, наголосив, що «ми живемо у суворому світі, і пора перестати скиглити по-українськи». Світ справді ніколи не був оранжереєю для тендітних паростків державності. А Україна генетично є Європою хоча б тому, що еволюційний розвиток для неї – органічний. Революційні ж злами – не постійний стан духу народу, а необхідне доповнення, така собі мудро передбачена сигналізація, яка розбудить іноді надто вайлуватого українця, що засне за кермом серед швидкісної світової автотраси. Вона врятувала нас від брудного кювету, куди вже скотилися чимало учасників вселенського ралі. Але подальший рух без дотримання жорстких правил стає смертельно небезпечним, як найдосконаліше авто без свідомого водія – купою некерованого залізяччя.

http://www.smoloskyp.org.ua/-leftmenu-173/-eftmenu-192/80-2009/568--12-161162-2009-.html?showall=1
Смолоскип України. - 2009. - Січень-лютий. - № 1–2 (161–162).

Життя і кіно
taras_ermashov

Існує досить заяложений, проте перманентно модний прийом: проводити паралелі між мистецтвом та життям, порівнюючи останнє з сюжетами якихось творів. То комедією воно постане, то трагедією обернеться, а найчастіше – фарсом чи абсурдом. І тоді маємо змогу сповна насолодитися сюрреалістичною картиною, створеною з дикого і водночас логічного поєднання різних, апріорі начебто непоєднуваних, барв.

У фільмі «Кін-дза-дза» неперевершеного Георгія Данелія (що негайно по виході на екран став культовим), як у безжально­му дзеркалі, відбилася крива (і кривава) наша дійсність. Переповідати сюжет – справа невдячна, дивіться самі. Гротескова галактика разюче нагадувала глядачам пізньорадянської доби реалії життя «однієї шостої». Складні для невтаємничених відносини «пацаків» і «чатлан», місце кожного з яких у соціумі ви­значалося кольором штанів, ідеально вписувалися у систему суспільних взаємин, тоскні краєвиди рідних планет «братів по розуму» були до болю знайомими, а сентен­ціями героїв можна було спокійно ілюструвати тодішнє життя.

Я, чесно кажучи, дуже люблю цей фільм – дивився його, либонь, лише за останній рік десь разів із шість (за що величезне спасибі одному з телеканалів!). І тому, не претендуючи на оригінальність, скористаюсь тим-таки старим прийомом... Отже, чи так вже й застаріли кіношні алюзії? Навряд... Ось і нещодавно випала нагода згадати саркастичний епізод з вищезгаданого твору. Там до землян – мимовільних мандрівців – під­ходить хамуватий місцевий начальник-«чатланин» та вимагає, щоб жалю­гідні «пацáки», які, згідно з правилами, виступають перед ним у клітці, спочатку стали на колі­на, потім – одягли намордники, і при цьому демонстрували по­чуття радощів (а як розвивалися події далі – трохи нижче).

О, як же потішив мене наш незрівнянний віце-прем’єр Азаров, коли на прес-конференції майже дослівно повторив цю сцену! У мене навіть з’явилася підозра, що цей фінансовий геній – теж шанувальник жанру, коли, навівши чергову переможну реляцію про «зростання нашого добробуту ще вчора», він із фельдфебельською невимушеністю висловив подив, чому це на «обличьях» присутніх не видно ознак радощів з приводу такої події. Не знаю, як ті журналісти, а я під час теленовин останній раз так реготав з приводу виголошення історичної «біло-блакитної» філіппіки про «наколоті апельсини»! Воістину, «кіно – найважливіше з мистецтв»! (Ліричний відступ: всім пам’ят­ні кадри з не менш культових «Собачого серця» та «Місця зустрічі...» – «Две судимости, хам и свинья» і «Вор должен сидеть в тюрьме!», які так полюбляли цитувати в часи президентських виборів. Так от: зараз, пишучи ці рядки, я перервався на перегляд політично-аналі­тичної передачі на одному каналі східноукраїнського походження. Неймовірно, але для ілюстрації якоїсь убивчої сентенції про марноту зусиль теперішньої опозиції ці аналітики скористались телецитатою з того ж таки літературного хіта Булгакова (що­правда, вже іншою)! Як на мене, чудовий приклад єдності Сходу й Заходу – хоча б в апелюванні до однієї культурної спадщини...)

Додаймо до аналізованої картини-кіноформули кілька промовистих етюдів. Нещодавно, їдучи у метрополітені, побачив цікаву картинку з натури. Двоє прищавих підлітків, взутих у високі армійські черевики (хоча, можу закластись, до армії їх навряд чи заженеш) про щось стиха перемовлялись, нервово крутячи навсе­біч полохливими фізіономіями, не спотвореними слідами інтелекту. Під’їхав потяг. Обидва сіпнулись всередину. Я став біля дверей, і тільки-но зібрався розгорнути газету, як один з них вигульк­нув поряд, швиденько приліпив до скла якийсь непоказний папірець і ледь не бігцем кинувся крізь натовп пасажирів у другий кінець вагону. Ну, думаю, знову рекламники-нелегали працюють. З цікавості глянув на «рекламку» – і зрозумів причини нервової поведінки її розповсюджувачів. Там анонімні (невже?) «борці за чистоту крові» попереджували бідних слов’ян про загрозу навали «інородців» (саме це означення й було вжито!), які «несуть СНІД, наркоманію, кримі­нал» та чимало інших лих. Словом, бісові «пацаки» знов-таки «чатланам» спокійно дихати не дають... Рятуйся, хто може!

Проте, історія, як і гарно виписаний кіносюжет, мала своє продовження. Вийшов я на Контрактовій, йду собі й раптом бачу – червоний намет із серпом та молотом, купка молоді поблизу, легковик з гучномовцями на даху, звідкіля гримить щось схоже на «Крематорій». Тут же чортиком підскочив верткий молодик з оберемком газет і зі словами «Антифашистская акция!» тицьнув одну з них мені. Виявилось, знов «борці» (цього разу з «бандеровцами – пособниками фашистов») – представники ЛКСМУ, комсомольці себто... Вже вдома почав я ту газетку читати: звичайна для червоних риторика про капіталістів-експлуататорів, гегемонів-пролетарів та райське минуле. Але на другій шпальті знайшлося щось цікавіше: розлога стаття про «чер­воний скінхедівський рух», в якій скіни поставали доблесними героями нашого часу, що візьмуть, врешті, владу до своїх, мозолястих від кастетів і палиць, рук. Еге ж, світ тісний... Навіть ідеологічні суперечності між право- й ліво-ультрасами не стануть на перешкоді «вищим істотам».

А що ж було далі у фільмі? Земляни дали пихатому начальничку по голові, забрали зброю, і той одразу ж став вихованим і запобігливим. Як і всі інші його «партайґеноссе», що зустрічались дорогою... Зрештою, у фіналі люди пропонують двом інопланетянам, яким живеться не надто солодко, летіти з ними. Проте ті з жахом відмовляються від перспективи емігрувати на «варварську планету, де немає кольорової диференціації шта­нів» – мовляв, як там можна існувати? А ми, виявляється, можемо... Ховаємо обличчя за «обличьями», порожнечу – за модними кольорами, ділимо світ на раси й породи... Що ж це – не та країна зветься «Кін-дза-дзою»?!
http://www.smoloskyp.org.ua/-leftmenu-173/-eftmenu-192/69-2007/295--3140-2007.html?showall=1

Смолоскип України. - 2007. - Травень. - №3 (140). - С. 2.

КРИЗА ЖАНРУ
taras_ermashov

http://www.smoloskyp.org.ua/-leftmenu-173/-eftmenu-192/76-2008/485---5-154--2008-.html?start=4

У викладачів дисциплін, пов’язаних з історією української мови, в арсеналі навчальних прийомів є досить ефективний засіб: аби одразу зацікавити своїм предметом студентів-філологів, вони переконливо демонструють спільнокореневість таких, здавалося б, різних слів, як «день» та «ніч» (шляхом фіксації змін у мові з моменту її виникнення). Якщо екстраполювати цей прийом на нинішнє вітчизняне псевдополітичне життєіснування, ефект буде не меншим. Звичайно, за останні три з половиною роки з часів революції суспільство вже не можна порівняти з першокурсниками, проте й на рівень принаймні третього курсу воно ще не вийшло. Ми вже зрозуміли, що дефініції на кшталт «воїнів світла» (чи там «лицарів ночі», «чесних роботяг», «справедливих правителів»), як і інші міфологізовані найменування, на сутність їхніх носіїв особливо не впливають. Проте, хоча вони, наші дорогі (либонь, тут це поняття має найповніший метатекст), прости Господи, політики, й залишилися «в натурі» тим самим, що й були завжди – тобто малоінтелектуальним, дрібнозлодюжковим, пихато-агресивним, кримінальним та жлобським збіговиськом, ми таки продовжуємо віддавати їм серця й голоси.

От уже вкотре Київ перетворився на ярмарок марнославства. Дрібнодухі людці з дешевими понтами, позначивши кожен вільний стовп своїми «бігмордами», дружною «зграєю товаришів» кинулися у бійку за тепле крісло. (До речі, ліричний відступ щодо цього утилітарного предмету: практично непоміченою широкою громадськістю десь у середині 2006 року пройшла інформація про черговий плановий ремонт приміщення Верховної Ради, і, зокрема, її сесійної зали. У переліку ремонтних заходів згадувалась і заміна крісел для депутатів на нові, розширені – певно, у старі вони, вочевидячки, виснажені тяжкою працею на благо народу, вже фізично не вміщувалися.) Причому бійку цю спровоковано аж ніяк не високою потребою якісного оновлення владних інституцій, а банальним прагненням чимось поживитися – якщо не багатющими столичними ресурсами, то хоча б «відступними» (шматком землі, житлом, грошовою платнею за зняття своєї кандидатури або, навпаки, за фігурування у якості технічного кандидата, зрештою, легким піаром). Різномасті претенденти на любов киян щедро, як з дірявого мішка, розсипають епітети в автохарактеристиках: розумні, щедрі, сильні, патріотичні, гарні, тверезі, відповідальні, роботящі... (як у старому анекдоті про спробу царя звірів якось класифікувати підлеглих та про мавпу, яка вагається, куди себе зарахувати :-) ). Хтось уже був або перебуває при владі і, раптово прозрівши, гнівно таврує дику забудову дитячих майданчиків із парками та земельний «дерибан», хтось, як знову ж-таки герой анекдоту, тільки мріє до цього захопливого процесу прилучитися... Заради агітації не гребують нічим: можна і на концерті учасниці «Євробачення» непроханими гостями партійними прапорами помахати, і колону ветеранів на День перемоги очолити, примазавшись до чужої слави, і деревце якесь посадити, витоптавши при тому натовпом проплачених активістів половину нещасного парку... Хоча якраз у сфері агітації, цієї, можна сказати, найголовнішої й життєво важливої для наших політиків функції, і спостерігаємо тотальний «відстій» і тяжку кризу жанру: повітряні кульки, календарики, пакети, ручки, листівки, начебто оформлені за трафаретом якимось недовченим дизайнером без найменших проблисків не те що таланту – елементарної професійної майстерності; змістово убогі партійні газети, не завжди придатні навіть для громадської вбиральні; на вищому (не за якістю – за вартістю) рівні – концерти та інші розважально-масові заходи – це все, на що здатні політикани. Наприклад, це ж треба було додуматися: запросити на партійний мітинг чудовий російський рок-гурт «Агата Крісті» (напевне, за добрячий гонорар), аби ті виступили перед кількома сотнями привезених із провінції людей глибоко пенсійного віку! Ідеться навіть не про перевагу для цієї намоклої під рясним дощем, зголоднілої, втомленої багатогодинним стоянням і вислуховуванням чергової маячні «вождів» аудиторії харчування фізичного (хай і не гарячого) перед духовною поживою – але навряд чи такий репертуар її потішив. Зате кошти штабістами освоєні, «галочку» в плані роботи з громадськістю поставлено, і керівництво задоволене. («Тенденция, однако»: знов для сумнівної справи партпропаганди цією політсилою запрошено рок-зірку з сусідньої держави – Юрія Шевчука – цього разу під гарним приводом святкування 1020-річчя хрещення Русі). Поліграфічна продукція товстим шаром вкриває не лише хронічно переповнені смітники, а й вулиці, газони та інші «місця загального користування». Можна, звичайно, порадіти за бідних пенсіонерів та безпритульних, що зароблять якусь копійку на макулатурі та з’їдять миску каші з дармової крупи, поточеної мишами; за друкарні, що отримають замовлення й виплатять більшу зарплату своїм працівникам, за тих-таки пенсіонерів зі студентами, які отримають рештки вкрадених штабними працівниками грошей після стояння в наметах та на мітингах, за жителів областей, що безкоштовно оглянуть столицю. Та чомусь невесело... Напевне, тому, що креативу в агітації немає. Безкоштовна ідея для політтехнологів: одягти тих самих найманих мітингувальників у партійні накидки, дати їм мітли чи інший робочий реманент у руки й послати прибирати вулиці, ремонтувати зламані гойдалки на вцілілих дитячих майданчиках, висаджувати витоптані учасниками своїх акцій зелені насадження, очищати стовпи і стіни під’їздів від наочної агітації. Результат голосування за таку партію перевершить всі прогнози! Та чи прислухаються до таких побажань працювати ті, хто звик лише байдикувати, красти й задурювати людям голови (тобто провід­ники цих-таки мітингувальників)? Від­по­відь, на жаль, очевидна... Стан творчої неспроможності для цих «партєйних» (будь-якого кольору – принципової різниці немає) – цілком природній. Одноклітинна сірість, скільки не фарбуй її в усі кольори, продукуватиме лише одну доступну її розумінню субстанцію, причому в непосильних для будь-яких станцій аерації об’ємах. Як то кажуть, зрозуміло, що в головах сіра речовина, але щоб настільки?

Проте не агітацією єдиною годує електорат доморощена політорда. Є ж величезний фронт роботи, хай і без користі для суспільства! От як вам світла й глибоко людяна ідея, що народилася у зворохоблених мізках фюрерків місцевого розливу: закрити Київ (а краще – всю Україну! Ох, якби ж свині крила... :-) ) для «всяких понаєхавших» – різних там нацменів, інородців, репаної провінційної мужви та інших унтерменшів. Якщо ж просковзне котрийсь поганець (ну, працювати ж комусь треба?), то встановити для нього спеціальні тарифи, скажімо, на проїзд у міському транспорті (не п’ятдесят копійок, а гривень зо п’ять, щоб життя медом не здавалось! Так це тільки за вхід, наприклад, до метрополітену, а за вихід – десять!. Ну, про школи чи там дитсадки для дітей цих «неповноцінних» навіть згадувати не варто – тут би існуючі закрити, повиганявши з них «холопських нащадків» і відкривши там гральні салони (а то вивчаться, а як потім такими, скажіть, керувати, га?!). Вираховувати другосортних приїжджих будуть, певно, і по паспорту, і «по морді»... Знову ж-таки, додаткові робочі місця можна створити для гопоти, яка чомусь у нас, радо одягши погони, «правоохоронцями» зветься, – хай документи перевіряє на кожному кроці та данину збирає звично, кишені затриманим вивертаючи... Он у російській же столиці (та й майже по всій країні) метод апробовано, і вельми успішно (в тому числі й на «хохликах») – тож чим ми гірші?! Причому, подібні пропозиції лунають і з боку очільників київської влади, і з боку їх «опонентів» (бо Черновецький – уже не конкретна персона, а, так би мовити, архетипний спільний стан душі політикуму). Ще одна цікава новація – побудова спальних районів у приміських населених пунктах, а також перенесення туди ж, на голови «тупих провінціалів», різноманітних підприємств, які точно не озону­ватимуть повітря (і все це, звичайно ж, з знищенням лісів та з під’єднанням нових об’єктів до вже наявних комуніка­цій, розрахованих на зовсім інші об’є­ми – адже у програмах нема жодної згадки про таке забезпечення інфраструктури!). Напевно, згоди аборигенів, «вшанованих» у столиці підвищеними спеціально для них цінами, ніхто питати не збирається – хай радіють з честі обслуговувати столичне начальство! (До відома не переобтяжених інтелектом нинішніх помічників «борців за чистоту раси» – наступними на місці «інородців» у планах своїх біснуватих вождиків можуть стати вже вони). Бачите, хоч і сірість, зате «на всеє зле проворна» – можна геніально реалізувати старий принцип «поділяй та владарюй», зіштовхнувши лобами киян із провінціалами... А там і в масштабах країни розвернуться (мережу резервацій, може, збудують для «людей другого сорту», аби земельку вивільнити під власні котеджі, чи ще якийсь гуманітарний проект придумають)...

Виборчі списки партій – теж промовиста історія хвороби їхніх «діячів». Тут якщо не злісні порушники Кримінального кодексу, так шоумени, представники владного Олімпу або політичні маргінали (хоча ці поняття можуть безболісно поєднуватись). Проаналізувати хоча б обіцянки можновладців буквально озолотити киян, впровадивши різноманітні дуже корисні для населення програми. Але... тільки в разі перемоги на виборах. І знову ж-таки, виникає риторичне питання: що заважає провести подібні заходи зараз, адже їх ініціатори перебувають при владі (включаючи й так звану «опозицію»)? А не оберете – дулю вам, а не благоустрій! – чується прозорий натяк. Ех, невдячний електорат! Уже стільки наобіцяно турботливими політиками, а йому, захланному, все ще мало... Ні, треба терміново шукати інший народ, а то у цьому розумних забагато розвелося...

А поки – the show must go on. Тобто, поспостерігаємо за тим, як наввипередки побіжать на чергову сесію Київради очільники держави, міністри, народні депутати, священики та артисти. Ото насміємося (на кутні)!..

Джерело: Смолоскип України. - 2008. - Травень. - № 5 (154). - С. 2.



Игрушка-2
taras_ermashov
При клике на часы они становятся цифровыми. Кроме того, в зависимости от времени у них меняется фон.



получить код для вставки в свой блогrasse1

Игрушка-3
taras_ermashov

скопировать себе можно эту игру отсюда

?

Log in