Previous Entry Share Next Entry
Афганський злам Тараса Шевченка
taras_ermashov

Доволі холодного, але ясного пізньолистопадового дня 2010 року мені випала нагода побувати у досі незнаному містечку Кагарлик на Київщині. Потрібно було знайти місцеві осередки громадського і культурного життя (цього вимагала справа, заради якої приїхало наше товариство). Блукаючи навдивовижу чистенькими вулицями, вийшов до центру міста. Пройшов повз пам’ятник-погруддя уродженця Кагарлика Панаса Любченка (спершу – полум’яного соціаліста-революціонера, потім – боротьбиста, котрий гаряче прагнув потрапити до Центральної Ради, згодом – вірного більшовика, що запопадливо служив партії, виступаючи головним обвинувачувачем на сумновідомому процесі СВУ і забираючи два-три роки потому у голодних селян останнє збіжжя, і зрештою, рятуючись від арешту соратниками, пустив собі кулю в голову, застреливши спершу дружину). Далі дорога вивела до непримітного старенького цегляного будиночка, навіть трохи врослого у землю, як старосвітська хата, з простою табличкою «Історико-краєзнавчий музей». Не особливо сподіваючись побачити щось краще від старих транспарантів на кшталт «Пятирічку – за чотири роки!» та струхлявілих кадубів з-під квашенини, ступив у двері. Дві жінки літнього віку, які сиділи у тісній кімнатці, захаращеній шафами з паперами і з старою друкарською машинкою на столі (як виявилося згодом, досі активно використовуваною замість небаченого тут й досі комп’ютера), щиро здивувалися-зраділи випадковому відвідувачу і гостинно повели мене на екскурсію. На щастя, сумніви у наповненості музейних фондів виявилися марними – як виявилося, подивитися там таки є на що (правда, з понад 30 тисяч експонатів через брак місця виставлено лише близько 1,5 тис., й багато з них потребують термінової реставрації, на котру, звісно ж, у чиновницьких кошторисах не передбачено ні копійки), і заклад за умов адекватної підтримки цілком міг би зрівнятися з багатьма столичними й обласними побратимами. Йшов час, ми з директоркою музею неквапно переходили із однієї зали до іншої, вже підходячи до кінця експозиції, я слухав її оповідь, роздивляючись вітрини, і раптом, наче з розгону вдарений у груди, просто прикипів до місця…

В останній залі один з куточків було присвячено пам’яті молодих українських солдат-кагарличан, яких, назвавши «інтернаціоналістами», брежнєвський геронтологічний уряд серед такої ж, одягненої в однострої, маси інших хлопчаків, зібраних з усіх куточків величезної країни, кинув на смерть у пекло чергової імперської війни в Афганістані. Серед вицвілих фото на машинописних листочках з короткими біографіями в око впадало молоде обличчя з підписом: «Шевченко Тарас Григорович» і двома близькими по часу датами – народження і смерті.

Імена сотень тисяч наших співвітчизників, котрі склали голови за чужі й безглузді інтереси або були просто знищені – як потенційно чи реально небезпечні для владних режимів, – так і не вирвалися за межі заплутаної, брехливої статистики. Там – плюс-мінус кількасот розстріляних, там – з півтора десятки виморених хворобою, ще деінде – пару тисяч зниклих безвісти, мільйони видушених голодом, страчених, забитих в бойовиськах і так – до нескінченності…  Чи ж до імен якогось гарматного м’яса вождям? Воно й раніше, коли непорахованими гуртами у криваві жорна кидали, такими дрібницями не переймалися… І народ привчили – на рівні міцно закріплених рефлексів – не цікавитися. Ні іменами, ні кількістю покладених у землю гарантій її майбутнього... Адже хто з кабінетних гучних «професійних патріотів» у вишиванках чи не менш галасливих вуличних так само професійних мітингарів (які вже заздро позирають  на крісла перших, – своїх більш спритних колег, готові протестувати будь-за що чи проти чогось коли і де завгодно), зможе назвати хоча б одне прізвище когось з розстріляних гімназистів-крутянців чи воїнів Другої Світової, загиблих у їх краях? Хтозна, чи мав загиблий Тарас Шевченко хоч дещицю таланту тезки, але серед незчисленних мертвих легіонів (котрі, напевно, вишикуй їх в шеренгу,  обперезали би планету кілька разів по екватору) – зримо персоніфікованої нагло вбитої надії нації – точно знайшлися б «нові Колумби й Магеллани», Кобзарі й Каменярі, Єфремови й Лисенки, Тобілевичі й Чикаленки. Вони так і не написали своїх геніальних віршів, не створили чудової музики для всього світу, не зробили нових наукових відкриттів… Вони навіть не жили, лише на якихось десяток-другий років минувши той, оспіваний поетом, «тринадцятий» рубіж дитинства, де майже упритул за шкільною партою – небуття… Але пам'ять, розбуджена сакральним, знайомим змалечку іменем, вже не може задовольнитися бадьорою, вже свіжою, статистикою втрат – рівненькими «сумними рядами» цифр українських жертв новітнього, епохи державної незалежності, зовсім не воєнного часу: журналістів, миротворців, студентів, робітників, пенсіонерів, митців. Давайте спробуємо щоразу вголос називати імена (і жертв, і їх катів) – хоча б заради того, щоб завтра серед цих цифр не опинилися, загубившись, ми самі чи рідні нам люди…


?

Log in